Ви дивитеся журнал [info]ua_pseudo

яблуко пізнання (2)

квітень 2012

S M T W T F S
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930     

Tags

Syndicate

RSS Atom
Розроблено LiveJournal.com

Попередні 10

01 січень 2014

(без теми)

ПОКАЖЧИК ПСЕВДОНІМІВ, АВТОНІМІВ ТА ІНШИХ ТЕГІВ ЦЬОГО ЖУРНАЛУ  

html счетчик посещений

статистика

UA TOP Bloggers



***
ЭНИ «Словарь псевдонимов»
(там є й багато українських авторів) - за словником Івана Масанова (опублікованим у 1956-1960 рр.) з деякими уточненнями та доповненнями


21 квітень 2012

До історії ще одного нездійсненого видання словника українських псевдонімів


СВОБОДА. - Джерзі Ситі і Ню Йорк, 1966. - 26 серпня. - Ч.  158. - С. 6.

24 жовтень 2011

Вадим Сварог

Був на еміграції критик Вадим Сварог. Дехто іронізував, що цей його псевдонім походить від слова сваритися. Але його справжнє прізвище ніде у довідниках не зазначалося. Лише у найостаннішому числі торонтського журналу  "Нові дні" (1997) його редактор (нині покійний) Мар'ян Дальний (Горгота), називаючи своїх попередників, подав: Вадим Сварог (Балах). За цим джерелом я вмістив цю інформацію і в своїй книжці 1999 р.
А минулого року з'явився перший том довідника Юрія П'ядика про українську поезію першої половини ХХ ст. - і там теж згадується  Вадим Балах - молодий автор початку 1930-х років (але біографічних відомостей про нього у П'ядика не було)...
А тепер вирішив зазирнути до американського реєстру, про який вже згадував у попередньому записі:

https://familysearch.org/pal:/MM9.1.2/D22R-BZM/p_13126047415


А потім ще й натрапив на некролог:
http://www.legacy.com/obituaries/montereyherald/obituary.aspx?page=lifestory&pid=3554589



Vadim Balah was born in Petrashivka, Ukraine, on July 9, 1906 and passed away
May 11, 2005 in Monterey. After graduating from the Kiev University
Institute of Linguistic Studies, he taught German, English, Ukrainian
and Russian in schools in Ukraine. While at the Institute, he
translated several books from German and French into Ukrainian which
were issued by the State Publishing House. After arriving in America in
1949, he was offered the position of Russian language instructor at the
Army Language School, now DLI. In 1961, he was promoted to Associate
Professor of Foreign Language and developed textbooks and teaching
materials for the newly-formed Ukrainian Language Department.
Continuing his education, he did graduate work at the University of
California, Berkeley. After retiring for DLI, he taught at MIIS for
several years. He was a well-known and highly-regarded literary critic,
and contributed hundreds of articles to Ukrainian emigre publications
in the U.S., Europe, Canada and Australia under his pen name, Vadim
Svarog
. In his nineties, his love of languages inspired him to study
Spanish and Italian. He is survived by Anna, his wife of 63 years, his
son Rostyslav, grandson Nikolai, granddaughter Tania, and best friend,
his cat, Kissa. Funeral services were held.

Published in The Monterey Herald on May 18, 2005



Отже, йдеться про того самого Сварога-Балаха...
Про нього вже є й невелика стаття (без дат, але біографічні відомості таки збігаються) у Вікіпедії http://uk.wikipedia.org/wiki/Балан_Вадим_Віталійович, та, вважаю, прізвище БалаН (так назвав його у своїх спогадах Володимир Біляїв) Сварогові приписане помилково...

19 серпень 2011

Петро Карпенко-Криниця


Для поета Петра Карпенка-Криниці (справжнє - Карпенко) у більшості публікацій замість дати смерті подають знак питання.
Згадують також, що після спроби самогубства на початку 1960-х його ув'язнено у психлікарні в Напа Веллі, штат Каліфорнія.
Ще рідше пишуть про те, що на еміграції він жив під прізвищем Горбань (я свого часу в своїй книжці помилково подав це як справжнє прізвище).

 
first name: Peter
middle name:
last name: Horban
name suffix:
birth date: 17 January 1918
social security number: 131-26-7865
place of issuance: New York
last residence: San Francisco, San Francisco, California
zip code of last residence: 94103
death date: 5 January 2003
estimated age at death: 85

Він чи не він?

Але в мережі тепер, виявляється, є відео з українського цвинтаря у Бавнд-Бруці (http://www.youtube.com/watch?v=iyiQhED5tSk), де бачимо й могилу Петра Карпенка-Криниці:





Дати народження у Горбаня й Карпенка-Криниці різні - воно й не дивно: фальшиве прізвище - фальшива й дата... А дата смерті - та сама...


Вважав за потрібне написати про це, оскільки  мене не раз запитували автори, які писали про Карпенка-Криницю до різних довідників, чи не знаю я чогось нового про його долю - але тоді я нічого не міг сказати...




06 липень 2010

(без теми)

Дуже неприємно про таке писати, але обставини змушують...
Я - не Фройд (і взагалі не лікар), тому причини авторчиної поведінки аналізувати не можу і не буду (та якби й був лікарем, то мав би зберігати лікарську таємницю).
Звичайно, присутність у словнику псевдонімів НЕ можна вважати за честь і радість, бо там же й псевдоніми пасквілянтів можуть розкриватися (якщо на те є законні підстави).
Але якщо авторка не хоче, щоб про неї знали, то навіщо виставляти відомості про себе у профайлі?
Мені, коли отримав листа із погрозами та залякуванням
(ну, може, я такий боягуз - і перебільшую небезпеку, але ж таки дещо протягом свого життя бачив і чув), теж хотілося оприлюднити це приватне листування - але стримався. А ось ця авторка це зробила - і це теж дещо говорить про її рівень моральності:
http://tawropola.livejournal.com/178308.html

До речі, вона чомусь НЕ виставила мого останнього листа від 5 липня:


"По-перше, я лише СПОДІВАЮСЯ, а не "ставлю перед фактом".
По-друге, знаю я і права авторів - і намагаюся без їх дозволу не публікувати тієї інформації, котра не оприлюднювалася у ЗМІ. Крім того, неодноразово доводилося мені на прохання авторів вилучати - як з мого блогу, так і з рукопису майбутньої книжки - навіть ті відомості, які раніше вже публікувалися в інших виданнях.
Але ж дивно якось: оприлюднюєте інформацію про себе (і не в малотиражному виданні, а у всесвітній мережі), а потім надсилаєте страшні погрози тим, хто намагається на неї посилатися. Ось Яндекс подає 71 посилання на блог tawropola - чи Ви всім їх авторам (крім себе, звичайно) таке надсилаєте?
"я матиму купу часу й натхнення на цю веселу дрібничку. дякую за цікаву розвагу."
А от я чомусь ніколи не відчував задоволення від лихих і підступних вчинків...
Бувало, що деякі авторки (молодші за мене, до речі) казали, що дозволяють публікувати деякі відомості про них після їхньої смерті. ТО Я ТЕЖ МУШУ СКАЗАТИ: мої матеріали можуть бути опубліковані незалежно від того, чи буду я живий, чи ні - мені є кому їх заповісти...
Я, можна сказати, філолог-аматор, але ж Ви - кандидат філологічних наук. То кому, як не Вам, розуміти важливість цієї справи - створення словника псевдонімів та інших довідників про наших письменників, журналістів і т.д.?.."

А сьогодні ось отримую таке:

Re: псевдоніми
from [info]tawropola
"пане Еппель, мушу визнати, у вас великі проблеми з комунікацією, якщо ви не здатні відрізнити прохання від сподівання, а іронію від погрози. ви в мене нічого не просили, а тим більше - дозволу на використання приватної інформації. з того, що ця інформація не становить жодної таємниці, не означає, що будь-хто може використовувати її для публікації. це по-перше.
по-друге, щодо "страшних погроз": чого б то я мала радіти з ваших публікацій? це ваша праця, і вона мене не обходить - тобто не обходила б, якби ви належним чином представилися б і запитали дозволу на використання інформації про мене у вашому словнику (до речі, в такому випадку ви отримали б його без проблем). а так я розцінюю ваш попередній лист як звичайнісіньке хамство.
тому аби розставити крапки над і: я не даю вам дозволу на використання інформації про моє прізвище та псевдоніми.
на все добре, пане Еппель."
------

Це вже дрібниця, але "якби ви належним чином представилися б".
А це хіба не так: "З повагою - Веніамін Еппель, автор кількох публікацій "Матеріалів до словника українських псевдонімів"."?


Так, нічого не просив - але й нічого не брав без дозволу!

І після знущань та погроз  зі свого боку вона ще розцінює мій лист як "хамство".
Авторів у нас, звичайно, - хоч греблю гати, і, звичайно, я зовсім не страждатиму від відсутності у моїх публікаціях Бєсєдіної-Оскольської-Горянич.
Але якщо я помиляюся, то підкажіть - в чому саме? 



Коментарі


19 березень 2010

(без теми)

Оце якось несподівано взявся досліджувати "поганяла" (в даному разі інакше називати - якось язик не повертається і рука не підіймається) херсонських літераторів-гумористів.
Ось, наприклад, у виданні:
Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): Літературно-науковий збірник. — К.; Херсон, 2007. Вип. 4. - надруковано:

Прудивус

Чорний гумор

Ти питаєш мене:
"Що таке чорний гумор?"
Уяви ситуацію,
коли в день нашого весілля
ти в білому платті нареченої
виходиш перед ЗАГСом
із чорного лімузина
і, як ми й домовилися,
чекаєш на мене з неба.
А я в уніформі десантника
з автоматом Калашникова
і гранатою за ременем
вистрибую з літака
і за кілька секунд усвідомлюю,
що з якоїсь причини
основний парашут не розкрився,
і, геть забувши про те,
що кільце запасного
я замість обручки
подарував тобі на заручини,
машинально смикаю
за кільце гранати.
Можеш тепер сміятися.

http://prosvilib.ipsys.net/books/vtf/4vtf/vtf4_11.htm#prudyvus


І хто ж такий Прудивус?

Я за допомогою мережі знайшов швидко...


"Яке справжнє ім’я письменника, що підписується псевдонімом Прудивус?

а) А.Крат;

б) А.Кичинський;

в) А.Бахута"


(Мабуть, поки що треба приховати коментарі...)

25 лютий 2010

(без теми)

Не стало Ярослава ДАШКЕВИЧА. Багато пережив цей чоловік, а, можливо, що саме теперішніх змін у нашій країні не зміг пережити...
До речі, зовсім молодим, будучи співробітником Львівської наукової бібліотеки, працював він над створенням Словника українських псевдонімів та криптонімів. Автора заарештували, працю не було завершено, а згодом рукописом (картотекою) скористалися інші люди...

 
 

Сьогодні, 25 лютого, на 84-му році життя помер український історик, керівник Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України Ярослав Дашкевич.

Ярослав Дашкевич народився 13 грудня 1926 року у Львові. У 1944-му закінчив Академічну гімназію у Львові, рік навчався у Львівському медичному інституті, вищу освіту здобув на філологічному факультеті Львівського державного університету імені Івана Франка за спеціальністю "Українська мова і література".

Працював бібліотекарем та бібліографом у Львівській бібліотеці АН УРСР. У грудні 1949 р. був арештований органами КДБ за звинуваченням у політичній неблагонадійності і засуджений на 10 років позбавлення волі. З того часу почались випробування: пересильні в'язниці у Львові, Харкові, Петропавловську та інших містах, так звані виправно-трудові табори у Спаську та Караганді. Після звільнення він не міг знайти роботу через тавро "політично неблагонадійного". Вимушене безробіття тривало 23 роки. Саме в цей час Ярослав Дашкевич стає відомим у світі україністом, знавцем історії Сходу, насамперед, Вірменії, автором наукових праць з історичної науки, джерелознавства та археографії.
 
У Львові вдавалося лише час від часу знайти роботу за фахом: старший науковий співробітник, в.о. завідувача відділу Музею етнографії та художніх промислів АН УРСР, начальник відділу допоміжних історичних дисциплін, старший науковий співробітник Центрального державного історичного архіву УРСР у Львові в 1974-1978 рр.
 
Після відновлення в Києві діяльності Археографічної комісії при Академії наук, очолив її Львівське відділення, а після створення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, Львівське відділення інституту. За сукупністю наукових праць "Стан і напрями джерелознавчих та історіографічних досліджень історії України (друга пол. ХІХ-ХХ ст.)" присуджено учений ступінь доктора історичних наук (1994). Вчена рада Львівського державного університету імені Івана Франка присудила йому звання професора (1996). З 1998 р. очолив засновану кафедру сходознавства.
 
У науковому доробку Я. Р. Дашкевича більше 900 наукових праць з української історіографії, джерелознавства та спеціальних історичних дисциплін, сходознавства, українсько-вірменських, українсько-турецьких, українсько-єврейських відносин тощо.

20 січень 2010

(без теми)

Алісія Пардус пише Михайлові Карасьову:
"Знаєте, Михайло, от прочитала романс і згадала, що вже десь його бачила. І дійсно, вперше я його прочитала в книжці "Лісоруб у пустелі. Письменник і літературний процес" Володимира Даниленка. Тільки автор цього романсу Мина Устюк. Можливо, це ваш псевдонім, Михайло?"
http://maysterni.com/publication.php?id=27669

Вже не зупинятимуся на тому, що авторка злісно ігнорує кличний відмінок, але справа в тому, що якраз у названій книжці Даниленка пояснюється, що Мина Устюк - це містифікація Василя Трубая (Карасьова) та Михайла Карасьова. Про це згадано і в інтерв'ю з Даниленком: "...міфічного Юхима Безодню у виконанні Володимира Каденка, Мину Устюка у виконанні Василя Трубая та Михайла Карасьова і Сергія Близнюка у твоєму виконанні..."
 
І ось нарешті з'явилася нова публікація Мини Устюка (щоправда, дещо тут вже знайоме з попередніх публікацій, зокрема в газеті "Українське слово"):
http://www.litgazeta.com.ua/node/292


О, ні! Поет не помирає!
Він просто пить переставає,
І к новой жизні воскресає...
Та віршів більше не писає!

Мина Устюк)

08 вересень 2009

(без теми)

Леонід Череватенко

ПІД ЧУЖИМ ІМЕНЕМ
Три публікації, які не ввійшли до ювілейного двотомника
корифея перекладу українською

"1973 року Григорія Кочура було виключено з уславленої багатьма іншими анало­гічними «подвигами» Спілки письменників України. Це означало зокрема, що він не міг офіційно друкуватися, більше того – навіть згадувати його ім’я не було дозволено. Але ж відомо: крім офіційних, існують неофіційні можливості, окрім широких автострад, існують ще партизанські стежки.
Одного разу (а діялось це навесні 1973 року) Григорій Порфирович поцікавився, чи не погоджусь я підписати своїм прізвищем його внутрішню рецензію й занести її до видавництва? Я довго не вагався, проте, навчений попереднім досвідом, запитав: чи не буде таємницю розголошено раніше, аніж дасть вона позитивний результат?
– Не журіться, – відказав Григорій Порфирович. – Про це ніхто не довідається. Передаю Вам оригінал, Ви передруковуєте його на своїй машинці, два примірники заносите за вказаною адресою. От і все.
Я так і зробив. Передрукував, поставив свій автограф і заніс до видавництва «Дніпро». За деякий час отримав у касі видавництва гонорар і завіз його справжньому авторові рецензії.
Змальовую все з деталях, щоб читачі зрозуміли негероїчність, буденність моєї місії. Я був лише виконавцем, а сценарій і режисура належали не мені... Це щоб не виникла, бува, у когось підозра, ніби я перебільшую власну роль в історії.
В роки узаконених нагінок і заборон подібна практика набула певного поширення, стала зовсім не поодиноким явищем. Як ставитися до цього нині – то приватна справа кожного з фігурантів, але тоді все виглядало більш-менш однозначно: треба допомагати одне одному, рятувати людей, котрі з тієї іншої причини опинилися в скрутному становищі.
[...]
Не приховаю, довелося переживати і прикрі моменти згаданої місії: йдеться про цілком запрограмовану реакцію перекладачів, що їхній доробок піддавав професійному аналізу Григорій Кочур. Перекладачі, що їх було суворо критиковано і чиї опуси не потрапили внаслідок цього до видавничого плану, вельми гнівались, але вивергали свою лють на мене, бо не мали зеленого уявлення про авторство Григорія Кочура. Тут назву передусім Петра Тимочка. І, навпаки, Павло Шарандак виголошував на мою честь хвалу відтоді, коли йому вручили рецензію, до останніх днів свого життя. Вислуховую­чи його надмірне (і, зрозуміло, незаслужене) славословіє, я почувався так само незатишно, як і у випадку з надмірними обвинуваченнями."

Докладніше:  http://vitchyzna.ukrlife.org/3_4_09cherevatenko.html


31 серпень 2009

Микола СЕМЕНА: «Міфотворчість — це не журналістика...»



"Я радий, що настав час вже розкрити авторську таємницю. Читачі «Дня» знають мене як Микиту Касьяненка. Політичні та професійні реалії 1998-1999 років, коли я починав в «Дні», вимагали інколи використання псевдоніму. Ця практика проіснувала майже десять років. Сьогодні потреба в ній відпала. Тепер, за погодженням з головним редактором «Дня» Ларисою Івшиною, я повертаюсь до свого дійсного імені — Микола Семена. Хочу, щоб це був якісний рубіж. Моя професійна мета — правдиво відображати життя в Криму, показати Україні, що Крим не такий фатальний, як інколи про це пишуть, ніяка не «гаряча точка», а славний регіон з мудрими людьми і власною історією, яку не можна нехтувати, а Криму — що і Україна значно краща, ніж ті міфи, що тут побутують, а головне — значно перспективніша, ніж це втокмачують кримчанам..."

http://www.day.kiev.ua/279139/


Попередні 10